Володимир Філенко, один з польових командирів Майдану (а тепер народний депутат фракції БЮТ) з нагоди п’ятої річниці Помаранчевої революції погодився дати інтерв’ю для нашої газети. Зустріч відбулася в готелі «Київ» – у тому самому місці, де збиралися польові командири, де вони напрацьовували перші записки, які подавалися кандидату в президенти і центральному штабу.
– Володимире Пилиповичу, Ви святкували 5-ту річницю Помаранчевої революції?
– На річницю Майдану отримав багато дзвінків, есемесок з побажаннями успіху і наказами: так тримати. Братство Майдану – фронтове братство, існує, воно нікуди не поділося. Річницю Майдану ми святкуємо 21-го листопада, на відміну від Ющенка, який святкує 22-го. Ми почали ставити сцену на Майдані саме 21-го. Ющенко прийшов на Майдан, коли там уже було багато людей. Тому він і призначив на цей день свято — День Свободи.
– Чи очікували Ви Київського Помаранчевого майдану? Чи це була Ваша домашня заготовка, як тепер Майдан хоче представити багато політиків біло-блакитного табору, чи це було спонтанно і такого масштабу не очікували навіть у штабі Ющенка?
– Реальна підготовка почалася з березня, тобто за півроку до Майдану. Пропозиції напрацьовувалися креативною групою на чолі з Тарасом Стецьківим, вашим покірним слугою – Філенком, помічниками і радниками. Пропозиції подавалися до центрального штабу. Було враховано попередній політичний досвід, починаючи з кінця 80-х років, а також досвід 90-х, коли точилася боротьба за проголошення Незалежності, відбувалася акція «Україна без Кучми».
Ми розуміли, що під час виборів влада піде або на фальсифікації, або на серйозне силове протистояння з використанням міліцейських сил і навіть бандитів. Суть наших пропозицій полягала ось у чому: щоб протидіяти фальсифікаціям і провокаціям, потрібно виборчу кампанію будувати із залученням великої кількості людей. У результаті довгих затяжних дискусій наші пропозиції було прийнято. Тараса Стецьківа призначено заступником керівника штабу з підготовки й проведення масових акцій. Через три місяці мене викликали з Харкова, де я керував штабом, для посилення цього напрямку. І ми почали системно, планово над цим працювати. До речі, через рік після Майдану весь пакет документів, який у нас зберігся (сценарії акцій, плани їхньої підготовки та проведення), ми оприлюднили і передали до бібліотеки Києво-Могилянської академії.
Але навіть ми, ідеологи й організатори Майдану, не очікували такої активності людей: ми розраховували на 300 тисяч учасників – це пік, хоча мріяли про півмільйона. Насправді ж, 27 листопада в Києві – на Хрещатику, на всіх інших вулицях та площах міста, за оцінками Міністерства внутрішніх справ і міжнародних спостерігачів, стояло близько півтора мільйона людей. І це ще не все. Нагадаю, що майдани, фактично, були по всій Україні. Один із найбільших після Києва Майданів був, до речі, у Харкові, а не у Львові, бо більшість активних львів’ян приїхали сюди, до столиці, тож у Харкові був свій великий Майдан. Тому це була осмислена спланована акція, вона виявилася вдалою, розумною, красивою і потрібною людям. На мою думку, фактично, це був третій етап української національно-демократичної революції. Бо на першому етапі ми тільки отримали незалежність, але не отримали демократії. Наступним етапом була невдала революція «Україна без Кучми». Майдан – це третя спроба, під час якої ми здобули не лише незалежність, а й свободу, тобто справжню демократію.
– Але потім люди були розчаровані…
– Звичайно, ми розуміли, що після такого Майдану, після великого емоційного підйому будуть розчарування, але ми не думали, що вони будуть такими глибокими. Дійсно, багато з того, що говорилося на Майдані, не реалізовано. Але Майдан став важливою епохою в житті українського народу, бо ключовим учасником його був сам народ, як кажуть, рядовий громадянин, який вийшов боротися не стільки за Ющенка, скільки за себе, за свої права, за право обирати і контролювати владу, за свободу слова. Ось ця мета значною мірою була досягнута. Коли мене запитують: що дав Майдан, я відповідаю: він не дав багато щодо реалізації програми Ющенка, але він, як мінімум, зупинив те, що насувалося на Україну. Насувалася ж загроза відтворення, «вдосконалення» кучмізму. Після Майдану Україна все рівно стала іншою.
Майдан став надбанням не лише української історії й демократії, а й явищем світового значення, бо українці показали приклад високоорганізованої, красивої, масової і мирної революції. При такій кількості людей, при 17-денному стоянні в Києві різко знизився рівень злочинності, пияцтва. Як не дивно, ніхто не хворів: лікарні були заповнені на 50%, порівняно з попередніми роками.
Є такий вислів: «В історії буває так, що революцію придумують романтики, здійснюють герої, а їхніми результатами користуються негідники». На жаль, так і сталося. Партія «Реформи і порядок», і я, як член цієї партії, — ми були учасниками революції, а потім як ідеологічно-налаштовані, виявилися зайвими, нас фактично витіснили з блоку «Наша Україна». Продовження Майдану ми шукали з тими, хто не зрадив його ідеали. Таку силу ми знайшли у партії «Батьківщина» Блоку Юлії Тимошенко. Після недовгих вагань ми ввійшли до цього блоку, де й працюємо над реалізацією тих ідеалів і цінностей, які озвучив Майдан.
– Після багатьох платних акцій на підтримку Януковича, коли до Києва звозили автобусами людей, дехто намагається довести, що наш Майдан був також «проплачений». На Вашу думку, чи реально було профінансувати участь півтора мільйона людей?
– В Україні не вистачило б грошей на це. Були, звичайно, витрати, пов’язані із закупками наметів, виготовленням прапорів, банерів, зі спорудженням сцени – ось, фактично, й всі витрати. Штаб забезпечив також велику кількість окропу для чаю та кави – гріли по 15-20 тонн води на добу. Ми вивчали досвід таких масових акцій, тож знали, що це дає змогу людям зігріватися, не витрачаючись на спиртне. А фінансові затрати були незначними. А вже, починаючи з третього-четвертого дня, коли на Майдані з’явилася величезна кількість людей з усієї України – громадян, які вболівали за долю Помаранчевої революції, перейшли на самоорганізацію, самохарчування. Відгукнулися й інші регіони, приватні фермери звозили свинину, мед, крупи, цукор, а бізнесмени – власники кав’ярень, ресторанів, їдалень поставляли велику кількість продуктів з власної ініціативи. Найціннішим було те, що бабусі, вигрібаючи вдома останню картоплю, варили «мундирку» і привозили у відрах разом з консервацією з власних погребів. Більше того, коли було відкрито рахунок на підтримку Майдану, то громадяни України перерахували близько 23 млн. грн., з яких витратили лише 5 млн. грн. Після закінчення Майдану частина цих коштів залишилися на рахунках «Нашої України». Частина цих коштів була витрачена з ініціативи «Нашої України» на інавгурацію президента. Інавгурація відбулася і за державний рахунок, але частково кошти взяли і з «майданівського» рахунку.
– Якою була роль Юлії Тимошенко в тих подіях?
– Надзвичайно великою. Перша ключова роль, яку зіграла Юлія Тимошенко, полягала в тому, що вона не стала альтернативою Ющенку на тому етапі. Оцінюючи ситуацію, сьогодні нас часто запитують, чому тоді вибрали саме Ющенка — він же слабак, він недостойний. Але так склалася ситуація. На той час Ющенко в демократичному середовищі мав найбільший рейтинг популярності. Юлія Володимирівна зростала в довір’ї людей, але в електоральному відношенні на тому етапі вона очевидно відставала від рейтингу Ющенка. Твереза оцінка ситуації спонукала її до підтримки Ющенка. І вона стала поряд з ним і підтримала його. Це був визначальний крок.
Друга ключова роль полягала в тому, що Юлія Володимирівна була одним із символів Майдану. Ющенко був кандидатом у президенти, а Тимошенко – пасіонарним лідером. Присутність цієї тендітної жінки, її емоції, її світлий образ, її впевненість надихала сотні тисяч людей. Саме її присутність значною мірою дала можливість виграти те змагання, яке Ющенко без її підтримки не виграв би.
Третя ключова роль – напередодні Майдану була створена коаліція «Сила народу», куди ввійшли окрім «Нашої України» Блок Юлії Тимошенко, ряд інших політичних організацій і структур. Майдан проводився не стільки під егідою «Нашої України», скільки під егідою «Сили народу». Тому роль Юлії Тимошенко в Помаранчевій революції – і її особисто, і її команди – Олександра Турчинова та багатьох людей, які прийшли разом з нею, була не тільки важливою, а й визначальною. Є люди, які в кризовий момент або в моменти революційних подій ніколи не «губляться», швидко знаходять потрібні рішення і ведуть за собою інших.
– І саме ці риси притаманні Юлії Володимирівні. А Ющенко?
– Ющенко інший за характером. Він дуже довго роздумує, вагається, сумнівається. А в цій ситуації Юлія Тимошенко проявила себе з найкращого боку. В історію Майдану вона ввійшла завдяки своїй рішучості, наполегливості, напористості. Було 4 польових командири Майдану – Луценко, Томенко, Стецьків і я. Також велику роль зіграв і Роман Безсмертний. Але реально керувала Майданом саме Юлія Тимошенко, а не Віктор Ющенко. Саме вона давала доручення, в тому числі нам, польовим командирам. Власне це з її легкої руки ми отримали звання польових командирів, це вона закликала людей слухати нас на Майдані. На чолі колон, які вирушали пікетувати Верховну Раду, Кабмін чи секретаріат президента, дуже часто була Юлія Тимошенко.
– І як їй тоді вдалося організувати зразковий порядок на Майдані?
– Як керувати такою кількістю людей? Для порівняння візьму українську армію, в якій немає і 300 000 людей, але там є чимало генералів, полковників, майорів, лейтенантів, сержантів і єфрейторів. Є генеральний штаб армії. Але при всьому цьому керувати такою кількістю людей дуже складно. Ми ж керували значно більшою кількістю людей, не маючи такого механізму управління. Нам би нічого не вдалося, якби люди не самоорганізувалися. Вони самі розбилися на десятки, сотні, самі обрали собі старших, розбилися на районні організації — курені чи сотні. У нас, умовно кажучи, полками були обласні делегації. Люди проявили надзвичайно високу дисципліну, надзвичайно високу відповідальність і самоорганізацію. У цій ситуації, роздаючи компліменти організаторам, колегам і лідерам, я все-таки хочу сказати, що ключовим учасником Майдану був простий громадянин, гвардії рядовий, який прийшов за покликом серця, з власної волі і з почуттям гідності.
– Так за що все-таки стояли люди? За Ющенка, проти Януковича чи за краще життя, за певні ідеї?
– І за те, й за інше. Хтось, без сумніву, стояв за Ющенка — адже це був символ надії, хтось, без сумніву, стояв за Юлію Тимошенко, хтось був категорично проти Януковича, але всі вони були єдині в одному – вони вийшли за власне гідне життя. Ми розуміли, що значною мірою опорними регіонами для нас були Київ і Київська область. Влада, яка, вибачте за непарламентський вислів, так «дістала» за часів Кучми – періоду масового розкрадання народної власності, періоду нищення бізнесу, коли більшість населення кинули в злидні, в бідність, а купка – сотня-друга олігархів заволоділа більшістю заводів в Україні. «Допомогли» й ті, кого ми називаємо «донецькими» — вони знову почали приїжджати до Києва та столичної області. Вони хотіли перенести сюди дух свого регіону. Мова про те, що вони почали обходити перукарні, кав’ярні, ресторани, магазини і казати: «Із завтрашнього дня прибуток ділимо пополам. Половина вам, половина – нам». На питання: «За що вам?» відповідали: «За те, щоб ми у вас не забрали все». Вони також казали: «Ми вас завтра купуємо, скажімо, за мільйон доларів». Їм заперечують: «Та ні, наша установа коштує, мінімум, 10 мільйонів», «донецькі» заявляли: «Продавайте за нашу ціну, бо післязавтра ми у вас просто заберемо». Не важко здогадатися, наскільки це збурило киян. Тож не випадково власників цих ресторанів стояли на Майдані і годували його учасників. Майдан був захистом їхніх сімей та їхнього бізнесу. Один з феноменів Майдану полягав у тому, що тут можна було побачити поруч і бабусь-пенсіонерів, і учасників Другої світової війни, і знатних дам, вдягнених у коштовні шуби, і з дорогим макіяжем. Одне з моїх сильних вражень того часу: стоїть величезний «Хаммер» і дама біля нього – справжня топ-модель. Разом з чоловіком чи коханим вони відкривають багажник свого джипу, а там півсотні термосів, і ящики бутербродів… Ця дама зі своїм дорогим манікюром дістає одноразові пластмасові стаканчики, з термосів наливає каву, роздає бутерброди – годує людей, а поруч бабуся, яка принесла сюди останню картоплю. Майдан об’єднав людей різного соціального статусу. Найважливішим для всіх було здобуття громадянських права і свободи.
– Люди навіть не побоялися можливих силових дій з боку влади, вони не розходилися. Наскільки реальними були ці загрози?
– Ми розраховували, що єдиною формою нашого захисту буде наша масовість, організованість і спокій. І це спрацювало! На Майдані між людьми була маса провокаторів, вихованими ще за часів КДБ. Вони розпускали слухи, що видали вже по два автоматні ріжки внутрішнім військам, сюди їдуть озброєні колони – з гранатами, автоматами і сльозогінним газом. Що сюди йдуть БТРи і пожежні машини. А піком напруги була ніч з 28 листопада на 29-е. Пригадую, що найбільш масово, близько 1,5 млн. людей на Майдані та вулицях Києва було в суботу, бо це був вихідний день. У неділю було трохи менше людей, і думали що в ніч з неділі на понеділок на Майдані залишиться їх зовсім мало – тобто, з’явиться принагідний момент. Але вони не ризикнули. Ми, як польові командири, чесно сказали людям, що є певна загроза. Ми попросили жінок, дітей і молодь покинути Майдан. Як це не дивно, вони нас не послухали. І коли, очевидно, доповідали чи то Кучмі, чи то Януковичу, що люди стоять, то влада не ризикнула, бо була б громадянська війна. З пам’яті ще не стерся румунський приклад і сумна доля Чаушеску. Очевидно, що будь-яка серйозна провокація з боку влади при такій кількості людей могла призвести до непередбачуваних наслідків.
Був і той майдан, який вони звозили. Але максимум, що їм вдалося, це зібрати 25-30 тисяч людей. Це були два різні Майдани. Люди за гроші і люди, які вийшли самі – зовсім різні люди. Хоча багато з тих, хто приїжджав «з того боку», переходили до нас. Або якщо й не переходили, то самі були вражені тим, що вони бачили. Тому ніхто з них на серйозну бійку, умовно кажучи, не зважився. Це міг бути або повний дебіл, або п’яний. Воювати проти такої кількості людей – страшно.
– А що було б, якби тоді переміг Янукович?
– Хочу нагадати, що команда Януковича, так звані професіонали, отримали після Майдану шанс стати цивілізованою політичною силою, і вони начебто це демонструють, але ми знаємо про певні сигнали, які йдуть з їхнього середовища: там є страшенна жадоба реваншу. Я з жахом уявляю, що буде з Україною, якщо вони отримають владу: що буде із бізнесом? Реально владу в Україні здійснюватимуть дві сім’ї — родина Януковича і родина Ахметова, як вони це зробили в Донецьку. Донецька схема буде перенесена на всю Україну. Я стверджую, що при цьому нас може чекати серйозна міжнародна ізоляція. Із судимим президентом світова спільнота не захоче мати справу.
Не змінився їхній дух, не змінилася мораль: вони як крали раніше, так крадуть і зараз. Маючи владу на місцях у багатьох регіонах України, вони розповідають про недоліки, але більшість проблем є в тих регіонах, де місцева влада належить Партії регіонів. Раніше крали шапки, а сьогодні крадуть Межигір’я, крадуть сотні гектарів української історичної спадщини, землі – ось що вони можуть принести з собою. Це серйозно турбує, і я своїми турботами хотів би поділитися з нашими читачами.
– Що б ви хотіли побажати людям, які зараз зневірилися?
– Знаєте, зневіра буває різною. Багато людей зневірилися і мають розчарування, і я до певної міри його маю, але ж люди зневірилися в чому? Вони не зневірилися в Майдані, вони не зневірилися в його цінності, вони розчарувалися діями Ющенка. Але сам Майдан був для людей надзвичайно щасливим періодом. Кажуть, що в житті кожної людини має бути якась велика світла подія. Для всіх учасників Майдану ця подія була великою і світлою. Можливо, такою, яка буває раз у житті. Таке не забувається. Можливо, найбільший розпач припав на перший рік, особливо після того як абсолютно необґрунтовано Ющенко відправив у відставку ефективний уряд Тимошенко. Далі люди почали розуміти, що й до чого. І Юля, і її політична сила сьогодні є провідниками ідей Майдану. А Ющенку люди теж дали оцінку, ми знаємо і його рейтинг, і його «популярність». Тому в цій ситуації я говорив би про розчарування певними політиками, перш за все Ющенком і його оточенням, а не про розчарування в ідеалах Майдану. І це абсолютно нормально, як на мою точку зору. Революції не є одномоментними. Такими можуть бути лише криваві революції, коли переможець знищує політичну силу, яка програла. Цього, дякувати Богу, не відбулося. Тому для того, щоб втілити це в життя, потрібно якийсь історичний час. 5 років чи 10, 20, але головне, на мою думку, Україна правильно обрала стратегічний курс, і вона без сумніву буде рухатися в напрямку свободи, демократії, в напрямку європейського вибору, що є запорукою більш високого життєвого рівня, ширших свобод, зменшення загроз, збільшення спокою, розвиток елементів громадянського суспільства і рух до сучасної європейської цивілізації.
– Принаймні, можна бачити, що команда помаранчевого Майдану нікуди не поділася, вона тепер гуртується навколо Тимошенко.
– Юлія Володимирівна – це якраз та людина, яка може вивести Україну з кризи. Чи може це зробити хтось інший? Чи є ще Лідер, який може не розгубитися в таких умовах?
Уряд Тимошенко є надзвичайно ефективний. Сама вона надзвичайно ефективний організатор, менеджер. Зараз уряд критикують, коли говорять про наслідки конкретної кризової ситуації і про результати. Можливо, за якісь моменти і є за що критикувати, але звертаю увагу на таку обставину: криза почалася не в Україні і вона не є суто українським явищем. Світова криза об’єктивно прийшла в Україну, принісши падіння і таке інше. Але що би було зараз, якби не Тимошенко та її команда? Ситуація була б набагато гіршою.
Впевнений, що дії уряду отримають високу оцінку і міжнародних експертів, і внутрішніх, українських експертів – уряд надзвичайно ефективний. У складній, надзвичайно складній ситуації він працює, борючись з кризовими явищами. Кризу ще не подолано, бо її не можна подолати за один день, але ми вже маємо на сьогодні цілу низку позитивних елементів, тенденцій, які свідчать про те, що Україна завдяки зусиллям урядової команди починає вибиратися з глибокої прірви.
Успіх Тимошенко в президентській компанії є запорукою того, що Україна позбавиться всього того, що заважає сьогодні долати кризу. А сьогодні, на жаль, це президент України і його команда.
Версія для друку
